Інфекційні хвороби Понеділок, 20.08.2018, 08:02
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту

Статистика

Реклама

Однією з ранніх спроб знайти засоби безпосереднього впливу на збудника хвороби було використання Маркусом Куманусом у 1495 р. ртуті для лікування сифілісу. Від того часу вчені стали відшукувати хімічні речовини, які б специфічно впливали на збудників хвороб. Пауль Ерліх науково-експериментально обґрунтував хіміотерапію інфекційних хвороб, створивши вчення про therapia sterilisans magna. Він вважав, що тільки ті речовини можуть мати лікувальну дію, які хімічно споріднені з мікробом, але не з клітинами організму (висока паразитотропність при низькій органотропності). Думка П. Ерліха про безпосередній вплив хіміотерапевтичних засобів виявилась хибною; існує багато речовин, які вбиваючи мікробів в організмі, не досить впливають на них у пробірці.


Деякі автори вважають, що всі хіміотерапевтичні речовини лише трохи ушкоджують мікроорганізми або переводять їх в авірулентний стан. Ці збудники, змінені внаслідок дії хіміотерапевтичної речовини, перетворюються в організмі людини в своєрідні вакцини які спонукають організм до специфічної реакції (імунітету), достатньої ЛЛЯ знищення всіх патогенних мікробів. Але таке тлумачення дії хіміотерапевтичних препаратів не пояснює, наприклад, швидкого ефекту, який досягається при поворотному тифі після внутрішньовенного впорскування новарсенолу вже за кілька годин коли ще імунні тіла не встигають утворитись.


Серед хіміотерапевтичних засобів відомі:

1) органічні сполуки арсену (новарсенол, осарсол та їх похідні), які й зараз вживаються при сифілісі, поворотному тифі;

2) протималярійні препарати хінін, делагіл, акрихін, бігумаль, хіноцид;

3) еметин для лікування амебіазу;

4) сполуки сурми (солюсурмін, неостибозан) для лікування лейшманіозу;

5) сульфаніламіди.

Останні мають досить широкий діапазон антимікробної дії, вони застосовуються при різноманітних стрептококових, пневмококових, гонококових, менінгококових захворюваннях та дизентерії Сульфаніламідні  препарати затримують ріст та розмноження мікробів внаслідок втручання у вітамінний обмін мікробних клітин. Сульфанідаіміди мають подібний хімічний склад до параамінобензойної кислоти яка є для багатьох мікробів вітаміном росту та розмноження і з якої вони виробляють ферменти, необхідні для здійснення своїх життєвих функцій. Вбираючи в себе сульфаніламіди, бактерія втрачає можливість споживати параамінобензоину кислоту, отже і створювати ферменти. На думку Левадіті та Ваисмана, сульфаніламіди також перешкоджають мікробам утворювати в організмі людини капсули, тому мікроби легко піддаються фагоцитозу та лізису.


Слід пам’ятати, що при недостатньому або ж неповноцінному лікуванні мікроби швидко пристосовуються до нових, створених для них умов вітамінного обміну речовин і відтоді зберігають свою здатність синтезувати ферменти, рости та розмножуватись. Ця нова властивість передається мікробами у спадщину. Згідно з ученням І В. Мічуріна, придбані протягом життя нові форми обміну речовин успадковуються. Таким чином утворюються резистентні до сульфаніламідів штами мікробів. Лікування сульфаніламідами людей, заражених сульфаніламідостійкими мікробами, не дає терапевтичного ефекту. Тому їх треба призначати в достатній кількості і досить довго; доцільно користуватись переривчасто-цикловим методом лікування, при якому після п’яти-семиденного прийому препарату робиться чотири-семиденна перерва.


Сульфаніламіди слід призначати разом з достатньою кількістю вітаміну С (до 1 г. на добу), тому що вони знижують його вміст в організмі.        


Для лікування таких захворювань, як пневмонії, різні стрептококові захворювання (бешиха, сепсис), менінгококовий менінгіт, гонорея, доцільно використовувати сульфаніламідні препарати, які добре всмоктуються з кишечника в кров (норсульфазол, сульфадимезин). При лікуванні ж дизентерії, навпаки, корисно призначати ті препарати, що мало всмоктуються в кишках (фталазол, сульгін), — це дає змогу досягти їх високої концентрації. Зараз користуються сульфаніламідами пролонгованої дії (мадрибон, кінекс).


Сульфаніламідні препарати утворюють з білками комплекси, які спричиняють антигенний вплив, внаслідок чого можуть виникати алергічні побічні реакції — гарячка, висип. Іноді сульфаніламіди шкідливо впливають на медулярний гемопоез, спричиняючи лейкопенію і навіть агранулоцитоз. Тому бажано не призначати сульфаніламідів при хворобах, що супроводжуються^ лейкопенією (кір, черевний тиф, грип). При лікуванні сульфаніламідами спостерігаються й інші прояви побічної дії цих медикаментів — блювання, нудота, кристалурія (випадіння кристалів у сечових шляхах, що може спричинити синдром сечокам’яної хвороби). Всі прояви побічної дії хіміопрепаратів складають елементи так званої «медикаментозної хвороби». Останнім часом у зв’язку з широким застосуванням антибіотиків сульфаніламіди дещо втратили своє значення в терапії інфекційних хвороб. Є й противірусні хіміопрепарати: метисазон (марборан) — його призначають при віспі, мороксидін (ассур), флюмидін (АВОВ) та амантадин — при грипі.


З інших хіміотерапевтичних засобів, що можуть бути використані для лікування хворих при інфекційних хворобах, певне значення належить так званим нітрофуранам (фурацилін, фуразолідон, фуразидин). їх застосовують при лікуванні дизентерії, рідше черевного тифу та ін.


Мабуть, найбільше значення в сучасній терапії інфекційних хвороб набирають антибіотики — хімічні речовини мікробного, рослинного або тваринного походження, що пригнічують життєздатність мікроорганізмів. Вчення про антибіотики побудовано на явищах антагонізму між мікробами, що було встановлено ще І. І. Мечниковим. Перший з антибіотиків — пеніцилін, було одержано з грибків плісняви (О. Флемінг, 3. В. Єрмольєва). Переважна більшість сучасних антибіотиків — з актиноміцетів. За спектром дії розглядають антибіотики вузького, проміжного та широкого спектрів дії.


1.    Пеніцилін. Синтетичний пеніцилін одержано у 1946 р. Він знайшов широке застосування при бактерійних пневмоніях, бешисі, скарлатині, менінгококових хворобах, сибірці, спірохетозах, венеричних захворюваннях і хірургічній інфекції. Пеніцилін швидко виділяється (елімінується) з організму нирками, тому доцільно іноді призначити так звані дюрантні препарати пеніциліну (біцилін І, II, III та інші).


Всередину застосовують кислотостійкі препарати (феноксиметилпеніцилін), але при тяжких формах захворювань вони неефективні. За останній час з’явилось багато резистентних до пеніциліну мікробів, особливо стафілококів. Для боротьби з ними призначають так звані напівсинтетичні пеніциліни (метицилін, оксацилін). Зараз відомі напівсинтетичні пеніциліни широкого спектру дії (ампіцилін, гетацилін).


2.    Тетрациклін. Належить до антибіотиків широкого спектру дії. В СРСР з препаратів цієї групи найчастіше застосовують тетрациклін, хлортетрациклін, окситетрациклін (тераміцин). Вони широко використовуються для лікування дизентерії, рикетсіозів, бруцельозу, холери, чуми, коклюшу, а також при різних хворобах, спричинених резистентними до пеніциліну мікробами. Антибіотики цієї групи нерідко спричиняють медикаментозну хворобу. Для парентерального, зокрема внутрішньовенного призначення запропоновані високорозчинні препарати цієї групи: реверин, тетралізал, рондоміцин, глікоциклін, морфоциклін. Для інтрамускулярних впорскувань застосовують солянокислу сіль тетрацикліну.


3.    Хлороміцетин (хлорамфенікол). В СРСР використовується синтетичний аналог хлороміцетину — левоміцетин. Він ефективний при лікуванні черевного тифу, салмонельозів, дизентерії, рикетсіозів, бруцельозу, коліентеритів. Добре проникає крізь гематоенцефалічний бар’єр. Зараз одержані прапарати левоміцетину для парентерального застосування (хлорицид, левоміцетинпальмітинат). Левоміцетин часто спричиняє медикаментозну хворобу.


4.    Макроліди. Мають таку назву через наявність у своєму складі макролактонового кільця. Це — антибіотики проміжного спектра дії. До них належать: еритроміцин, олеандоміцин, спіраміцин, лейкоміцин, карбоміцин. їх призначають при інфекціях, збудники яких резистентні до пеніциліну. Застосовуються при стафілококових захворюваннях, скарлатині, бешисі, дифтерійному носійстві. Малотоксичні, рідше спричиняють медикаментозну хворобу. Досить ефективні сполуки олеандоміцину з тетрацикліном (сигмаміцин, олететрин). Близькі до макролідів також нові антибіотики: лінкоміцин, новобіоцин, ристоміцин — активні до стафілококів, стійких до інших антибіотиків. Спіраміцин активний при токсоплазмозі.


5.    Неоміцин. Застосовується для лікування коліентеритів, дизентерії, а також захворювань, які спричиняються бактеріями, резистентними до пеніциліну та стрептоміцину. При парентеральному введенні неоміцин проникає крізь гематоенцефалічний бар’єр.


6.    Протитуберкульозні антибіотики: стрептоміцин, канаміцин, віоміцин, циклосерин, трикуломіцин тощо крім туберкульозу можуть бути застосовані також при лікуванні чуми, туляремії, бруцельозу, коклюшу. Стрептоміцин та канаміцин іноді призначаються для лікування дизентерії. Вони виявляють іноді токсичний вплив на VIII пару черепномозкових нервів, тому їх не можна призначити разом, а також в комбінації з мономіцином та поліміксином.


7.    Мономіцин. Близький за спектром дії до неоміцину. Активно діє на стафілококи, дизентерійні бактерії, кишкову паличку. Також спричиняє токсичний вплив на VIII пару черепномозкових нервів.


8.    Поліміксин належить до антибіотиків-поліпептидів. Ефективний для лікування коліентеритів, дизентерії, салмонельозів, а також діє на протей і синьогнійну паличку, на які всі інші антибіотики не діють.


9.    Фунгіцидні (антигрибкові) антибіотики:

1) ністатин, леворин — ефективні проти дріжджоподібних грибків з роду Candida, тому застосовують їх для лікування і профілактики кандидозів, що виникають при лікуванні антибіотиками широкого спектра дії. Ністатин іноді призначають у комбінації з тетрацикліном;

2) гризеофульвін, трихоміцин, спінаміцин, дураміцин використовуються в дерматології для лікування трихофітій та мікроспорій.


Антибіотики в основному проявляють бактеріостатичну дію, впливаючи на внутрішньоклітинні біохімічні процеси мікробів, зокрема на обмін речовин і метаболічні процеси, потрібні для життєдіяльності та розмноження мікробної клітини. Втручаючись у ферментні процеси мікробів, антибіотики гальмують їх ріст і розмноження. Кожний антибіотик характеризується певними властивостями протимікробної дії.


Серед мікробів можуть утворюватись форми, резистентні до антибіотиків; навіть в одній колонії можуть бути виявлені групи мікробних клітин, як резистентних, так і чутливих до того або іншого антибіотика. Отже, потрібні достатнє дозування, певна тривалість лікування та ефективний засіб прийому препаратів. Слід визначити чутливість виділених у хворого мікробів до обраного для лікування антибіотика, а також концентрацію останнього в крові, сечі, ексудатах тощо. Доцільно призначати одночасно кілька препаратів етіотропної терапії.

Але при цьому слід пам’ятати, що бувають різні співвідношення лікувальних засобів:

1) синергізм, коли бактеріологічна дія настає при комбінаціях нижчих доз, ніж при застосуванні цих препаратів кожного окремо;

2) антагонізм, коли для одержання етіотропного ефекту потрібні вищі дози кожного з препаратів у даній комбінації, ніж при введенні їх кожного окремо;

3) сумарна дія — терапевтичний ефект від комбінації препаратів вищий, ніж від кожного інгредієнта, взятого окремо.


Подаємо орієнтовну таблицю ефективності комбінацій різних антибіотиків та хіміотерапевтичних препаратів, що найчастіше застосовуються в клініці інфекційних хвороб, (табл. 1).


Фаготерапія. Бактеріофаги (М. Ф. Гамалея, 1898, Д’Еррель, 1916)—нуклеопротеїди (розмір їх часток 10—75 мм)9 вони не мають власного обміну (дихання) і розмножуються тільки в присутності живих мікробів. Під впливом фагів мікроби лізуються, опсонізуються, аглютинуються, настає дисоціація мікробів. Тепер лікування фагами має обмежене значення (холера, зрідка — черевний тиф).


Серотерапія. Лікування специфічними сироватками, одержаними від тварин, імунізованих певними мікробами або токсинами. Відповідно до цього розрізняють антимікробні і антитоксичні сироватки. Перші знайшли своє застосування при грипі, чумі, сибірці, лептоспірозах, кліщовому енцефаліті. Для лікування грипу, чуми, сибірки та деяких інших хвороб частіше користуються відповідними імунними сироватковими гамма-глобулінами.


Всі ці сироватки виявляють антимікробну (антивірусну) дію і дозуються в об’ємних одиницях (мл). Антитоксичні сироватки (протидифтерійна, антиботулінічна, протиправцева і деякі інші) здатні нейтралізувати мікробні екзотоксини під час їх виділення бактеріями або коли ці токсини вільно циркулюють в крові. Коли вони вже були адсорбовані клітинами і тканинами організму, нейтралізація токсинів не відбувається. Тому терапевтичний ефект від застосування антитоксичних сироваток може бути досягнутий лише при ранньому їх введенні. Ці сироватки дозуються в антитоксичних (АО) або міжнародних (МО) одиницях. Лікувальні сироватки повинні бути добре очищені від баластних білків.


Сироватки вводять головним чином внутрішньом’язово, рідше — інтравенозно та інтраартеріально. Щоб запобігти сироватковим ускладненням, впорскування сироватки (як з профілактичною, так і з лікувальною метою) проводять за методом Безредки: спочатку вводять 0,1 мл підшкірно, через ЗО хвилин — 0,2 мл також підшкірно і ще через 1—1,5 години — всю потрібну дозу внутрішньом’язово. Сироватки впорскують повільно. Якщо хворому раніше вводили сироватку, то навіть метод Безредки не завжди гарантує від сироваткових ускладнень. В такому разі слід впорскувати малими зростаючими дозами. Для цього частину сироватки розводять стерильним ізотонічним розчином натрію хлориду у співвідношенні 1 : 20, спочатку впорскують підшкірно 0,1 мл, через 15—20 хвилин 0.5 мл, ще через 15—20 хвилин — 1,0 мл, далі 5,0 мл розведеної сироватки, потім через той же час 1,0 мл цільної, нерозведеної, і,  нарешті, всю дозу сироватки внутрішньом’язово. Останню дозу перед впорскуванням слід підігріти. Коли застосовують імунні сироватки або гамма-глобуліни, одержані від імунних людей-донорів (протигрипозні, протикорові, противіспяні гамма-глобуліни), користування методом Безредки зайве.


Сироваткові ускладнення. При парентеральному введенні гетерогенних лікувальних сироваток може виникнути сироваткова хвороба і навіть анафілактичний шок.


Сироваткова хвороба виникає при повторних введеннях сироватки, хоч часом буває в осіб, які до того не були сенсибілізовані парентеральним впорскуванням гетерогенного білка. Вона спостерігається частіше при внутрішньовенному, ніж при внутрішньом’язовому і підшкірному впорскуваннях. В одних випадках хвороба виникає дуже швидко, через кілька секунд чи хвилин після впорскування (негайна реакція), в інших — через 3—7 (прискорена реакція) або 12—15 днів після повторного введення сироватки (нормальна реакція). При сироватковій хворобі спостерігаються як місцеві зміни в ділянці впорскування, так і загальна реакція. Перші характеризуються почервонінням шкіри в ділянці, де було зроблено ін’єкцію. Загальна реакція характеризується значним підвищенням температури, одночасно виникає збільшення і болючість лімфатичних вузлів. З’являється висип, спочатку в ділянці впорскування сироватки, а потім поширюється на все тіло. Висип частіше нагадує кропив’янку (уртикарний), але може мати й інший характер (короподібний, дрібнокрапчастий, анулярний, рідше — геморагічний).


Висипання супроводиться інтенсивним свербінням. Шкіра на-брякає особливо на обличчі; через набряк повік і губ лице набирає потворного вигляду. Суглоби припухають, стають болючими. Часом набрякають слизові оболонки, зокрема ротової порожнини, зіва і навіть гортані (що особливо небезпечне для життя), спостерігаються проноси, блювання.


Увесь симптомокомплекс сироваткової хвороби (гарячка, висип, лімфаденопатія, болючість суглобів) нагадує картину гострого інфекційного захворювання, що іноді дає привід для помилкового діагнозу (кір, скарлатина та ін.). Механізм сироваткової хвороби ще недостатньо з’ясований. Думка про те, що вона виникає внаслідок взаємодії антигену з антитілом, не є переконливою, не пояснює, чому сироваткова хвороба може виникнути при первинному введенні сироватки або через 2—3 тижні після першого введення без повторного впорскування антигену; мало ймовірно, що сироватковий антиген може зберігатись у крові 2—3 тижні. Можливо, що хвороба виникає рефлекторно, внаслідок надподразнення центральної нервової системи. При сироватковій хворобі виникає лейкопенія (4—5 тис. лейкоцитів у 1 мм3), відносний лімфоцитоз, знижується кількість цукру в крові (до 40 мг%), підвищується кількість молочної кислоти; резервна лужність внаслідок зниження окислювальних процесів спадає іноді до 25—40 об%. Порушується водний обмін, що можна встановити зважуванням хворого, який набирає у вазі[ а також за допомогою проби Мак-Клюра — Олдрича (після інтрадермального впорскування 0,2 мл води утворюється інфільтрат, що розсмоктується за 10—20 хвилин, в той час як в нормі це настає через 60—80 хвилин).


Тривалість гарячкового періоду при сироватковій хворобі звичайно не перевищує 5—7 днів; поступово температура знижується, зникають болі в суглобах, зменшуються лімфатичні вузли, і хворий одужує. Іноді хвороба триває 3 тижні, в деяких випадках бувають рецидиви.


Сироваткова хвороба може підвищувати чутливість та сприйнятливість до багатьох інших інфекційних захворювань. Під впливом сироваткової хвороби погіршується перебіг захворювання, з приводу якого впорскувалась сироватка (дифтерія правець).    


Інше ускладення сироваткової терапії — анафілактичний шок, на щастя, зустрічається в людей рідко. Це виникає, головним чином, при повторних впорскуваннях, особливо у тих випадках, коли сироватку вводять у вену. Шок виникає звичайно через декілька хвилин після початку впорскування сироватки, іноді навіть тоді, коли ще не встигли витягти голку шприца з тіла хворого. У хворого виникає почуття жаху, свербіння в носі та глотці, іноді — біль у животі, блювання, задишка. Зіниці розширюються, ніс, губи та кінцівки стають ціанотичними, послаблюється серцево-судинна діяльність. Температура та кров’яний тиск знижені. Частіше за кілька хвилин усі грізні явища шоку зникають, іноді через 1-2 хвилини змінюються картиною звичайної сироваткової хвороби. У важких випадках шоку виникає картина колапсу: ціаноз, зникнення пульсу, холодний піт, клонічні корчі, задишка, блювання, парез сфінктерів — і через 1—2 хвилини або в 72 — 1 годину може настати смерть.


Для лікування сироваткової хвороби доцільні внутрішньовенне впорскування 10 мл 10% розчину кальцію хлориду, призначення димедролу 0,05—0,1 г 1—2 рази на день; при шоку — внутрішньовенно капельні введення гідрокортизону або преднізолону, адреналіну внутрішньом’язово (1 : 1000—1 мл) при ослабленні серцевої діяльності вживають камфору, кофеїн, ефедрин, кордіамін. Іноді застосовують саліцилати.


Медикаментозна хвороба. Усі засоби етіотропної терапії, особливо лікування антибіотиками, відіграють величезну рольну терапії інфекційних захворювань. З відкриттям антибіотиків з’явилась можливість виліковувати багато захворювань, які раніше вважались смертельними (сепсис, туберкульозний менінгіт, легенева форма чуми, сибірка тощо). Проте останнім часом стало відомо, що антибіотики також можуть спричиняти шкідливий побічний вплив на організм, тобто викликати медикаментозну хворобу. Не дивно, що зараз багато вчених протестує проти надмірного безконтрольного вживання антибіотиків, особливо при хворобах з відносно легким перебігом. Англійський учений Росьє з цього приводу висловився досить влучно:    «Пеніцилінова парасолька потрібна для справжньої бурі, а не для літнього дощика».


О. Ф. Білібін вважає, що медикаментозна хвороба за механізмом свого походження може складатись з таких явищ: 1) токсичних, 2) алергічних, 3) ендотоксичних, та 4) суперінфекції, зокрема явищ дисбактеріозу.


Токсичні явища виникають у зв’язку з хімічним складом ліку-вального препарату, який діє органотропно. Токсичне походження мають нудота, блювання, втрата апетиту, ураження вестибулярного апарата і VIII пари черепномозкових нервів (мономіцин, стрептоміцин), зміни складу білкової крові — лейкопенія, гранулоцитопенія (сульфаніламіди, левоміцетин), ураження нирок (поліміксин і ін.).


Алергічні явища зв’язані з тим, що майже всі антибіотики мають властивості гаптенів і при введенні в організм можуть спричинити сенсибілізацію організму. Такі, явища, як свербіння шкіри, уртикарний висип на шкірі, гінгівіти та стоматити, еозинофілія і навіть шок є проявами алергічної дії лікувальних препаратів.


Ендотоксичні реакції виникають внаслідок того, що під впливом інтенсивного руйнування мікробів в організмі накопичується велика кількість ендотоксинів. Так може виникати, наприклад, при лікуванні сифілісу сальварсаном герксгеймерівська токсична реакція (підвищення температури, озноб, іноді асфіксія від звуження уражених дихальних шляхів при сифілісі). Подібні явища бувають і при черевному тифі внаслідок застосування так званих ударних доз антибіотиків.


Особливе значення має дисбактеріоз. Він виникає внаслідок нищівної дії антибіотиків на чутливих до них мікробів — коменсалів (наприклад, кишкової палички, мікробів ротової порожнини, дихальних шляхів), що призводить до розмноження, а потім і патогенної дії мікроорганізмів, стійких до антибіотиків. Особливо інтенсивно розмножуються грибки, серед них — Candida (Monillia) albicans, який в звичайних умовах не завдає помітної шкоди людині. Лише в немовлят під впливом цього грибка може виникнути захворювання ротової порожнини, так звана «молочниця» (soor), а також ураження шкіри і нігтів. При інтенсивному та довготривалому лікуванні хіміотерапевтичними препаратами, особливо антибіотиками широкого спектру дії, ці грибки можуть розмножуватись і уражати не тільки шкіру та слизові оболонки ротової порожнини, але й усього шлунково-кишкового тракту і попадати в інші органи, наприклад, легені, печінку, нирки і т. д., внаслідок чого виникає дуже важке захворювання — кандидомікоз (моніліаз).


Під впливом лікування антибіотиками можуть виникати захворювання, викликані навіть пліснявими грибками, які вважаються непатогенними для людини. Дисбактеріоз може зумовлюватись також розмноженням стафілококів, синьогнійної палички, протея.


Для запобігання побічній дії антибіотиків слід призначати їх лише за суворими показаннями, призначати середні дози і уникати «ударних» доз без певної потреби. Для вияснення підвищеної чутливості хворого до антибіотиків доцільно користуватись внутрішньошкірними пробами, що полягають у впорскуванні 0,2 мл розчину пеніциліну або стрептоміцину, в якому міститься 5000 ОД препарату. В осіб з підвищеною чутливістю на місці введення препарату виникає почервоніння та інфільтрація розміром від 1 до 5 см. Алергічні прояви медикаментозної хвороби частіше спостерігаються в осіб, які хворіють на ексудативний діатез, бронхіальну астму й інші алергічні хвороби.


Для запобігання алергічним явищам при лікуванні антибіотиками певне значення має десенсибілізуюча терапія (гемотрансфузії, призначення дипразину, супрастину, кальцію хлориду, димедролу) .


При виникненні кандидомікозу слід призначати всередину ністатин (по 2—2,4 млн. одиниць і більше на день), декамін (у драже), леворин по 0,5 г 3—4 рази на добу; менш ефективне лікування препаратами йоду. Стафілококові ускладнення лікують еритроміцином, олеандоміцином і ін.


Іншим істотним недоліком лікування засобами етіотропної терапії, особливо антибіотиками, є гальмування імуногенезу. Внаслідок цього навіть позитивний клінічний ефект антибіотикотерапії не завжди забезпечує звільнення організму від збудників хвороби, клінічний ефект лікування буває нетривалим, виникають рецидиви (черевний тиф, паратифи, дизентерія), а також повторні захворювання (скарлатина).


Все це вимагає сполучення хіміопрепаратів або антибіотиків з засобами стимулюючої терапії, серед яких значне місце належить вакцинотерапії. Таке сполучення методів хіміотерапії з вакцинотерапією доцільно називати імуно-хіміотерапією (І. Л. Богданов), або вірніше — антигено-хіміотерапією.


Вакцинотерапія (антигено- або імунотерапія) займає проміжне місце між етіотропною (специфічною) та патогенетичною терапією. Застосування вакцин здійснюється ентеральним або парентеральним введенням в організм убитих мікробів, найчастіше — збудників відповідної хвороби.


Механізм дії лікувальних вакцин ще недостатньо вивчений. Є підстави вважати, що вакцинотерапія є засобом як специфічної стимуляції, так і неспецифічного десенсибілізуючого впливу на організм.


Для вакцинотерапії потрібні достатні інтервали між ін’єкціями вакцин і певна кількість впорскувань. Звичайно лікування проводять за один або кілька курсів, роблячи 10—12 ін’єкцій на курс з дво- п’ятиденним інтервалом між ін’єкціями.
Тепер вакцинотерапію призначають найчастіше одночасно з лікуванням антибіотиками та хіміотерапевтичними препаратами (імуно-хіміотерапія). Немовлятам, в яких вироблення імунних тіл відбувається дуже недостатньо, вакцинотерапію призначати не рекомендується.


Вакцинотерапія показана, головним чином, при хронічних або затяжних формах інфекційних захворювань (бруцельоз, хронічна дизентерія та туляремія, гонорея), а також і при гострих хворобах, де можливе виникнення рецидивів (черевний тиф, гостра дизентерія — в цих випадках у комбінації з препаратами хіміотерапії або антибіотиками).


Вакцини вводять здебільшого підшкірно (спиртова вакцина Флекснер — Зонне при дизентерії, і — антиген при черевному тифі), внутрішньовенно (двохетапна вакцинотерапія, яка запропонована проф. Г. П. Руднєвим, при бруцельозі та туляремії) і внутрішньошкірно (при бруцельозі).

 

Вхід на сайт

Реклама

Пошук

Попередження
При будь-якому використанні матеріалів сайту - посилання на www.infection.ucoz.org обов'язково.

Збережи для інших

103
Швидка медична допомога

Микробиология
Микробиология

Copyright MyCorp © 2018uCoz