Інфекційні хвороби Вівторок, 16.01.2018, 12:05
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту

Статистика

Реклама

Хронічна дизентерія не завжди є простим «продовженням» гострої. Нерідко хронічна дизентерія може з самого початку характеризуватись млявим, атиповим процесом, без клінічного синдрому гострої форми хвороби. Захворювання може перебігати у вигляді довготривалої дисфункції кишечника, без виразних загострень. Випорожнення лише на деякий час стають нормальними або весь час лишаються рідкими чи напіврідкими. У подібних випадках нерідко помилково встановлюють діагноз хронічного коліту, не маючи на увазі його дизентерійної природи.


Часом гостра дизентерія переходить у хронічну. Цей перехід може полягати в тому, що після стихання гострих явищ залишаються розлади в кишечнику у вигляді то проносів, то закрепів: випорожнення або рідкі з патологічними домішками і навіть без них, або сформовані. Біль у животі, тенезми та інші прояви гострої дизентерії бувають непостійними і часто маловиразними. Гарячка звичайно відсутня. Сигмовидну кишку завжди вдається пропальпувати; вона промацується у вигляді щільного тяжа, болючість її (при пальпації) менша, ніж при гострій дизентерії. Нерідко при пальпації визначають також болючість поперечно-ободової кишки (colon transversum), особливо лівої її частини (в ділянці селезінкового згину); іноді вдається досить чітко обмацати і саму поперечну кишку, яка виявляється у вигляді щільнуватого болючого тяжа. В багатьох хворих визначається також біль під грудьми. Цей біль нерідко буває і при гострій дизентерії і залежить від подразнення сонячного сплетіння, яке при хронічній дизентерії переходить у справжній солярит. При останньому пальпація епігастральної ділянки спричиняє інтенсивний біль, виникає рефлекторне скорочення м’язів черевного преса. Іноді при досить тривалому перебігу хвороби з’являється болючість і спазми інших відділів товстого кишечника, розміщених більш проксимально.


В інших випадках перехід гострої дизентерії у хронічну виникає не відразу. Після припинення гострих проявів первинної (гострої) дизентерії хворий може протягом певного часу почувати себе добре, кишечник функціонує нормально. Але згодом знову виникають гострі прояви захворювання з підвищенням температури, болючими тенезмами, частими слизо-кров’янистими випорожненнями — захворювання рецидивує. Такі загострення можуть повторюватись багато разів, і майже при кожному з них клінічні прояви нагадують гостру дизентерію.


В інтервалах між загостренням (ремісії) хвороба себе майже нічим не проявляє або її прояви бувають легкими, у вигляді так званих нестійких випорожнень.


О. Ф. Білібін пропонує першу з описаних форм хронічної дизентерії називати безперервною, а другу — рецидивуючою. Коли загострення настають після досить тривалого «світлого» інтервалу, після тривалої ремісії, протягом якої хвороба нічим себе не проявила, ці загострення імовірніше вважати наслідком вторинного зараження — реінфекції. В періоді загострень можливі ускладнення (пневмонії, отити, абсцеси тощо).


Загострення хронічної дизентерії часто виникають навіть після незначних інтеркурентних захворювань (ангіни, катари верхніх дихальних шляхів). Під час загострень хворі, особливо діти, нерідко втрачають у вазі. Апетит відсутній.  

 
При хронічній дизентерії значно знижена шлункова секреція (згідно з даними А, І. Трипільської, в 74% випадків), нерідко виникає справжній гіпоацидний і навіть ахілічний гастрит. Пригнічуються уробіліногенофіксуюча і бар’єрна функції підшлункової залози. Внаслідок цього захворювання іноді супроводжується прогресуючою Дистрофією, вітамінною недостатністю, розладами обміну речовин. З’являється анемія, загальна слабість, набряки, які зв’язують з виникненням гіпопротеїнемії та гіпоальбумінемії.


Часто спостерігається перехід запального політичного процесу на вищерозташовані відділи кишечника (не тільки трансверзит, але й тифліт), а також на тонкий кишечник; виникає так звана проксималізація дизентерійного коліту. Кожного разу, коли в запальний процес втягується новий відрізок кишечника, з являються клінічні прояви загострення хвороби: підвищена температура, частіші блювання, випорожнення з патологічними домішками, метеоризм, блювання.


У тяжких довготривалих випадках загальний процес може поширюватись не тільки вздовж слизової оболонки кишки, але й вглиб кишкової стінки, викликаючи запалення серозної оболонки — периколіт як поширений, так і ізольований (перисигмоїдит), нерідко з позитивною ознакою Щоткіна — Блюмберга. В таких випадках можлива гематогенна інвазія кишкової флори крізь уражену кишкову стінку, яка призводить до септикопіємії. Спостерігаються (правда, досить рідко) перфорації кишкових виразок. У дітей можуть виникнути отити, антрити, пневмонії та пієліти.


Поруч з цим хронічна дизентерія може перебігати в багатьох осіб майже без клінічних проявів і нерідко невірно розцінюється як носійство; проте при подібних формах здебільшого знаходять певні типові для дизентерії ендоскопічні зміни.
При хронічній дизентерії за допомогою ректороманоскопії виявляють різні зміни кишок. В деяких випадках виникає неінтенсивна гіперемія слизової товстої кишки, катаральний або катарально-ерозивний процес. Під час загострень можливе збільшення кількості ерозій і поява фібринозних нашарувань. Іноді спостерігається різке потовщення, гіпертрофія слизової, яка набуває стійкого ціакотичного або матового кольору, В інших випадках слизова оболонка стоншена, внаслідок її атрофії добре просвічують судини підслизової.


Нерідко, крім згаданої вище проксималізації запального процесу, при хронічній дизентерії може спостерігатись і зворотне явище — дисталізація коліту — поширення запального процесу на найнижчі відділи товстого кишечника — сфінктеричну частину прямої кишки. Згідно з даними І. І. Левіна та А. І. Трипільської, сфінктерити спостерігаються в 13% випадків хронічної дизентерії.


Таким чином, ми бачимо, що хронічна дизентерія характеризується надзвичайним поліморфізмом клінічного перебігу. Поруч з формами, при яких типовий дизентерійний політичний синдром досить яскраво виявлений, нерідко трапляються форми, які перебігають стерто, з явищами, що нагадують банальний ентероколіт. Деякі клініцисти (П. Н. Степанов, Щ. С. Халфен) вважають, що переважна більшість так званих хронічних колітів та ентероколітів дизентерійна. Але ця думка не зовсім вірна. Спостерігаються коліти іншої інфекційної недизентерійної етіології (протозойні, салмонельози, туберкульоз) і неінфекційної (коліти при авітамінозах, дистрофіях, перетинчастий коліт тощо). Слід зважати також на можливість виникнення так званого хронічного постдизентерійного коліту, при якому інфекційний процес вже закінчився і збудників в організмі немає, але патологічний процес у товстому кишечнику триває. Тут спостерігається мляве загоєння виразок у зв’язку із загальними порушеннями живлення, органічними змінами секреторного і гангліонарного апаратів кишечника, нерідко й ахілії шлунка.


При діагностиці хронічної дизентерії дуже важливі дані епідеміологічного анамнезу і особливо перенесення в минулому гострої форми хвороби. Крім клінічного обстеження хворого, потрібні всі лабораторні та інструментальні дослідження. Бактеріологічне дослідження, проте, дає позитивні наслідки лише в 22—41% випадків, тому що досить важко висівати бактерії з глибоких кишкових вогнищ. Можна користуватись реакціями аглютинації та шкірними діагностичними реакціями, зокрема з формоловим антигеном, запропонованим К. В. Желєзко та ін. Істотне діагностичне значення мають дані ректороманоскопії та рентгеноскопії товстого кишечника. Проте слід пам’ятати, що іноді на підставі лише ендоскопії досить важко диференціювати хронічну дизентерію від дистрофічних виразкових колітів (І. Ф. Лоріе). Рентгенографічне дослідження (методом ретроградної іригоскопії) виявляє нерівномірне заповнення товстої кишки контрастною масою, зменшення гаустрації, іноді навіть відсутність гаустрального малюнка, атонію відділів товстого кишечника.


При встановленні диференціального діагнозу хронічної дизентерії треба мати на увазі такі захворювання:


1.    Виразково-Інфільтративний туберкульоз кишечника, який може супроводжуватись болем у животі, гарячкою, випорожненнями різноманітного характеру (від нормального до дизентерієподібного), загальним виснаженням; при копроскопії можна виявити леикоцити та еритроцити. Для діагнозу важлива наявність вогнищ туберкульозу в інших місцях, найчастіше в легенях та гортані. Туберкульозні виразки кишечника локалізуються найчастіше в ділянці сліпої кишки, де можна виявити болючість, і нерідко й інфільтрат. Хвороба розвивається прогресуюче, починаючи з малих клінічних проявів, диспепсії, випорожнення з домішками слизу. Виразковий процес розвивається пізніше з прогресуючою інтоксикацією і міліаризацією. Температура нерідко інтермітуюча іноді навіть гектична. Ректороманоскопія часто не дає ніяких наслідків через те, що виразковий процес здебільшого локалізується в проксимальних відділах товстої кишки, недоступних для ендоскопії.


Важливе значення має виявлення мікобактерій у фекаліях. Але і це не завжди буває переконливим, тому що туберкульозні палички можуть попадати у фекалії з мокротинням.


2.    Новоутворення товстої кишки. Рак товстої кишки трапляється переважно у літніх людей. Кров у фекаліях частіше свіжа, не змішана з калом. При копроскопії лейкоциторея непостійна, трапляються одноядерні метаплазовані клітини (атипові та гігантські). Загальна втомлюваність, виснаження, анемія спостерігаються при карциноматозі кишечника частіше, ніж при дизентерії. Досить рано розвивається непрохідність, що особливо типове для анулярних форм раку, який охоплює кишку у вигляді кільця. Коли ракова пухлина локалізується в прямій кишці, її можна визначити пальцевим дослідженням. При більш проксимальній локалізації потрібні ректороманоскопічне і рентгенологічне дослідження та біопсія. Іноді діагностику утруднює диференціація хронічної дизентерії і поліпозу кишечника. Мова йде не про одиничні, ізольовані поліпи на ніжці, а про поліпозний коліт, коли поліпозом уражується значна частина кишечника і це захворювання є однією з морфологічних фаз хронічного запалення кишечника (І. Ф. Лоріє). В цих випадках у хворих появляються закрепи, які змінюються проносами з виділенням слизу та крові. Коли поліпи розміщені в нижній частині прямої кишки, вони можуть випадати через анус і навіть защемлюватись у сфінктері, особливо при акті дефекації, спричиняючи інтенсивні болі. Іноді бувають тривалі кровотечі, які призводять до анемії та виснаження; можливе злоякісне переродження. Діагностика поліпозу базується на даних ректороманоскопії, рентгенологічних досліджень та біопсії.


3.    Хронічний неспецифічний виразковий коліт. Це тяжкий коліт з дуже тривалим перебігом. Деякі автори раніше ототожнювали його з хронічною дизентерією, з якої це захворювання іноді починається. Проте це захворювання відокремлено в самостійну нозологічну одиницю. Хворобу вважають за колагеноз.    


У генезі виразкового коліту деякі вчені вбачають порушення кортиковісцеральних зв’язків по аналогії з виразковою хворобою та нейротрофічні фактори; останнє підтверджується наявністю дегенеративних змін в інтрамуральних, аортальному та солярному сплетіннях. Визначено, що виразковий коліт часто рецидивує після фізичних і особливо психічних, емоційних перенапружень. Це захворювання часто виникає після перенесення в минулому коліту різної етіології.    


Неспецифічний виразковий коліт характеризується хронічним прогресуючим перебігом з періодами загострень і поліпшень. Хворі скаржаться на стійкі проноси, переймисті болі, часто спостерігаються тенезми, кров’янисті або слизо-гнійно-кров’янисті випорожнення, іноді — профузні кишкові кровотечі. Нерідко це захворювання ускладнюється звуженням кишок, поліпозом з кровотечами, внутрішніми та зовнішніми норицями і навіть перфораціями з утворенням паракишкового гнояка або загального перитоніту. Нерідко спостерігається малігнізація виразок з розвитком раку кишок (навіть у дітей). У всьому організмі виникають тяжкі дистрофічні явища, піодермія, анемія, тромбофлебіти, гепатит, нефрит і навіть амілоїдний нефроз. При ендоскопії знаходять ерозії та виразки на слизовій, іноді ущільнення стінки і звуження просвіту.


Багаторазові ретельні бактеріологічні дослідження не дають змоги знайти збудників дизентерії при цьому захворюванні, і це єдине, що досить певно допомагає відрізнити його від хронічної дизентерії.


4. Слизова коліка, або перетинчастий коліт (не стільки справжнє запальне, скільки функціонально-дискінетичне ураження кишок, з виразним нервово-алергічним компонентом), характеризується приступами спазматичних кишкових болів, які завершуються виділенням слизу в формі білих рурок або стрічок. При мікроскопічному дослідженні цих виділень виявляють еозинофіли та кристали Шарко—Лейдена. Приступи слизової коліки часто виникають після вживання деяких харчових продуктів (наприклад яєць), нервових переживань, під час менструацій тощо. Поза приступами хворі почувають себе добре, проте нерідко бувають стійкі закрепи.


Захворювання диференціюється від хронічної дизентерії на підставі типових анамнестичних даних і копрологічних змін (еозинофіли і кристали в калі) та негативних даних бактеріологічного дослідження на дизентерію.


Лікування. Сучасне лікування хворих на дизентерію повинно бути комплексним, індивідуальним, раціонально-послідовним (Г. П. Руднєв), а при необхідності циклічно-курсовим. Воно змінюється залежно від форми, важкості та фази перебігу хвороби. Все це необхідно відобразити в плані лікування для кожного хворого. Лікар повинен добре знати фармакодинамічні властивості лікувальних засобів і враховувати індивідуальні особливості хворого (вік, преморбідний стан, сенсибілізацію, залишкові явища і т. ін.).


Комплексне лікування означає застосування засобів етіотропної, патогенетичної, симптоматичної терапії, дієтотерапії, лікування супутніх захворювань.


Етіотропна терапія передбачає використання різних хіміопрепаратів та антибіотиків з врахуванням чутливості шигел до цих препаратів. З хіміопрепаратів використовують сульфаніламіди, нітрофурани, зрідка оксихіноліни (ентеросептол). При лікуванні сульфаніламідами доцільно призначити два різних препарати, з яких один добре всмоктується в кишечник (сульфадимезин, норсульфазол), а другий погано (фталазол, сульгін). Сульфаніламіди добре купірують гострі прояви захворювання, зменшують інтоксикацію, сприятливо впливають на перебіг інфекційного процесу. Ці препарати призначають по 1 г (тобто по 0,5 г кожного з двох) 5—6 разів на день (дорослим) протягом 6—7 днів.


За останні роки, в зв’язку з тим, що хворі часто виділяють сульфаніламідорезистентні штами шигел і тому терапевтичний ефект знижується, сульфаніламідні препарати призначаються рідше.


Нітрофурани (фурацилін, фуразолідон, фурагін, фуракрилін) за терапевтичною ефективністю не поступаються перед сульфаніламідами, до того ж резистентність шигел до них розвивається дуже повільно. Найкраще призначати фуразолідон по 0,1 г 5—6 разів на добу протягом 6—7 днів. Дітям у добовій дозі 0,01 г на 1 кг ваги тіла.


Ентеросептол призначається при дизентерії при відсутності успіху від лікування антибіотиками та хіміопрепаратами. Призначають його по 1—2 табл. (0,25—0,5 г) 3 рази на день після їди протягом 10—12 днів (дорослим).


З антибіотиків найбільш ефективні для лікування препарати групи тетрацикліну (окситетрациклін, хлортетрациклін), левоміцетин. Ці препарати добре всмоктуються, створюючи значну концентрацію в крові. Тетрациклін призначають по 0,15—0,2 г 4 рази на день протягом 6—7-денного лікувального циклу, левоміцетин відповідно по 0,5 г 4 рази на день. Доцільно застосовувати комбіноване лікування двома і навіть трьома різними препаратами, враховуючи синергідність їх дії, при цьому дози препаратів відповідно зменшують. Наприклад: 1) левоміцетин 0,5 X 4, фуразолідон (або фурагін) 0,1X4; 2) тетрациклін 0,1X4, сульгін або фталазол 0,1 X 4.


Можна призначити також антибіотики, які повільно всмоктуються в кишечнику (стрептоміцин, мономіцин, неоміцин, поліміксин) в комбінації з антибіотиками, що легко всмоктуються (тетрациклін, левоміцетин; 3) левоміцетин 0,5 X 4, стрептоміцин 0,05 X 2.


До препаратів групи тетрацикліну і левоміцетину за останній час також утворилось багато резистентних штамів шигел. Останні виявляють значно більшу чутливість до поліміксину і мономіцину. Але призначати ці антибіотики слід обережно: вони виявляють нефро- і ототоксичність, тому їх комбінувати з іншими антибіотиками слід дуже обережно (зі стрептоміцином — забороняється!) і лікувати ними можна не більше 5—7 днів. Поліміксин, а також мономіцин призначають по 500 ОД 4 рази на день; дітям 20— 100 тис. ОД/кг на добу.


О. Ф. Білібін радить у випадках з нетяжким перебігом, коли лікування розпочате в перші 1—2 дні від початку захворювання, обмежитись доведеним циклом лікування за слідуючою схемою: тетрациклін 0,2 X 3, левоміцетин 0,5 X 3, фталазол 1,0 X 3 протягом 2 днів з наступним проведенням десенсибілізуючої терапії (кортикостероїди, димедрол) протягом 2—З днів.


Патогенетична терапія. Антибіотики нерідко гальмують імуногенез, тому доцільно комбінувати лікування антибіотиками з антигенними препаратами, зокрема спиртовою дизентерійною вакциною Чорнохвостова, а також з іншими засобами, що підвищують реактивність організму — пентоксил метилурацил. К. В. Бунін і С. Т. Нажимітдінов запропонували таку лікувальну схему: тетрациклін 0,3 X 3, пентоксил 0,3 X 3 — протягом 7 днів; спиртова вакцина Чорнохвостова підшкірно 0,5 мл в перший день лікування і по 1 мл 3, 5 і 7-й дні лікування.


Під час лікування антибіотиками і сульфаніламідними препаратами організм хворого втрачає багато вітамінів, особливо В і С, тому одночасно з лікуванням цими препаратами треба призначити додатково вітаміни.


Для підвищення реактивності організму призначають також переливання крові або плазми (150—200 мл 1—2 рази на тиждень), тканинну терапію (алое, ФІБС, 10% плацентарний екстракт) по 0,5—1 мл на добу, всього 3—12 ін’єкцій на лікувальний цикл, гамма-глобулін. При млявій репарації слизової кишечника доцільно призначати місцеві лікувальні засоби: метилурацил у свічках по 2 г 2—3 рази на добу протягом 2—4 тижнів, мікроклізми з колоїдно-дисперсної солі сульфазолу (1:100) через день(5—6 клізм), вінілін (бальзам Шостаковського), яким змащують слизову оболонку товстої кишки під контролем ректороманоскопа, або зрошують її лікувальними клізмами і тампонами (для клізм беруть 25—40 мл вініліну).


М. А. Кімельблат запропонував призначати тетрациклін у комбінації з фуразолідоном та пентоксилом з аскорбіновою кислотою та вітамінами В1 і В2, укладеними разом у желатинові капсули № З, оброблені целоїдином. У кожній капсулі містяться 0,25 г тетрацикліну; 0,15 г фуразолідону; 0,25 г пентоксилу; 0,015 г тіаміну; 0,006 г рибофлавіну; 0,15 г аскорбінової кислоти.


Такі капсули розчиняються тільки в товстому кишечнику, завдяки чому саме тут вдається досягти максимальної концентрації препаратів. На дому призначають 4 капсули через 1,5—2 години після їди. Лікування триває 3 дні і сполучається з вакцинотерапією підшкірно по 0,5 мл в 1-й день лікування і 1,0 на 3-й і 5-й.


Симптоматична терапія. Для усунення больового синдрому при дизентерії призначають: внутрішньом’язові впорскування 0,25 -0,5% розчину новокаїну по 10 мл (Юрчак Ф. Ф.), атропін підшкірно, або настій беладонни по 5—6 капель 2—3 рази на день, грілки, теплі ванни, особливо при розладах терморегуляції. При розладах сну, надмірній нервовій збудливості доцільно призначати броміди, валеріану, іноді фенобарбітал на ніч. При серцево-судинній слабкості показані камфора або кордіамін, кофеїн, ефедрин тощо.


При зазначених вище засобах лікування, вже через 2—3 дні, гострі прояви дизентерії втихають, випорожнення стають нормальними, нормалізується або значно поліпшується ендоскопічна картина слизової оболонки кишки, бактеріологічні дослідження фекалій дають негативні наслідки. Тому можна обмежитись одним шести-семиденним лікувальним циклом у стаціонарі і перевести хворого під диспансерний нагляд працівників кабінетів інфекційних хвороб.


Дальше медикаментозне лікування не є обов’язковим. Коли після цього лікування ефекту немає, або він неповний (недостатня нормалізація слизової товстої кишки, виділення дизентерійних мікробів) і є небезпека виникнення рецидиву хвороби, то доцільно після короткої перерви по закінченні лікування розпочати другий лікувальний цикл. Протягом цього циклу застосовують ті препарати, які хворий не одержував протягом першого циклу. Наприклад, замість тетрацикліну призначають левоміцетин, подіміксин тощо, замість сульфаніламідів — нітрофурани або ентеросептол. Другий цикл може бути коротшим, ніж перший на 1- 2 дні.


При тяжких формах дизентерії, а також коли хвороба перебігає за типом тяжкої харчової токсикоінфекції, крім засобів етіотропної терапії необхідно ужити заходи для боротьби з токсикозом і ексикозом. Крім кордіаміну, ефедрину, доцільно внутрішньовенне введення фізіологічного або рінгерівсьїкого розчинів, ізотонічних розчинів глюкози, плазми, гемодезу або нео-компенсану по 100 - 200 мл щоденно. Преднізолон 20—25 мг на добу в 3—4 прийоми з наступним зменшенням дозування протягом 3—5 діб. При зниженні секреції органів травлення показані розчини соляної кислоти, пепсину, панкреатин. При наявності глистів слід провадити дегельмінтизацію (піперазин, кисень через шлунковий зонд), а при інвазії найпростішими — відповідне лікування .


Після лікування антибіотиками і хіміотерапевтичними препаратами нерідко виникає кишковий дисбактеріоз. Для нормалізації зміненої кишечної мікрофлори потрібна бактеріотерапія — колібактерин, ацидофільне молоко. Ці речовини призначають тільки після закінчення етіотропного лікування. Колібактерин дають по 1—2 дози 3—4 рази на день до 3—4 тижнів, краще за 100 мл 2% содового розчину. Одночасно доцільно призначати лактозу по 0,5 г З—4 рази на день і вітаміни.


Лікування колібактерином розпочинають в стаціонарі після закінчення курсу етіотропної терапії і продовжують амбулаторно під наглядом працівників кабінетів інфекційних захворювань. При наявності кандидозу призначають ністатин по 2—3 млн. ОД на добу або леворин по 0,5 г 4 рази на день.


Дієтотерапія. Обмежена дієта потрібна тільки в перші 2—3 дні, коли спостерігаються часті дефекації, біль у животі, слизо-кров’янисті випорожнення і немає апетиту. В цей час хворі повинні їсти рідку їжу: протерті супи, кисіль, фруктові соки, каші на воді, сухарі. Треба давати пити доволі рідини (до 1 л ). Пізніше, при сприятливому перебігу захворювання — парові котлети, кисле молоко, кефір, яйця, протертий свіжий сир. Жири дають в кількості 80—100 г у вигляді вершкового масла. Загальна калорійність добового раціону повинна досягати 2500—3000 ккал. В перші 2—3 дні радять яблучну дієту (5 разів на день дають по 200—300 г натертих сирих яблук, добре вимитих і очищених).
Після нормалізації випорожнень призначають загальну дієту, але виключаються жарені і жирні страви, молоко, гострі страви, деякі овочі.
При хронічній дизентерії під час її загострень застосовують ті ж самі лікувальні схеми, що й при гострій. Недоцільно призначати сульфаніламідні препарати. При лікуванні антибіотиками враховують чутливість виділених шигел протягом 7—10 днів. Одночасно з лікуванням антибіотиками провадять вакцинотерапію зростаючими дозами від 0,25 мл до 2—3 мл з інтервалами в одну добу, всього 8—10 ін’єкцій, коліантифагін Бернгофа по 0,1—0,2 мл підшкірно 10—15 днів, пентоксил, метилурацил, лікувальні клізми; гемо- і плазмотрансфузії, вітамінолікування, Після закінчення лікування антибіотиками бажана бактеріотерапія (колібактерин, ацидофільне молоко). Під час загострень лікувати хворих краще в стаціонарних умовах, після чого вони підлягають періодичному огляду і при потребі — протирецидивному лікуванню під наглядом працівників кабінетів інфекційних захворювань) короткими циклами: перший повторний цикл через 2,5—4 місяці після виписки з стаціонару. Препарати можна призначати не в 4, а в 2 прийоми. Одночасно провадиться скорочений курс вакцинотерапії. Таких протирецидивних циклів проводять 2—3 протягом року з інтервалами в 3 місяці.
В окремих випадках, при наявності добрих побутових умов вдома, при легкому перебігу захворювання, лікування хворих на дизентерію можна здійснювати вдома, при умові правильно організованого догляду, регулярного нагляду дільничного лікаря і забезпечення санітарно-протиепідемічного режиму.
Видужалих після перенесеної дизентерії виписують з лікарні після зникнення клінічних проявів захворювання. Дорослим перед випискою проводять 2—3 контрольних бактеріологічних дослідження,  які для вирішення питання про виписку повинні дати негативний результат. Дітей молодшого віку переводять у відділення для реконвалесцентів або виписують додому після нормалізації випорожнень протягом 7—10 днів і 3-х негативних наслідків бактеріологічного обстеження; перше дослідження розпочати не раніше, ніж через 2 дні після закінчення етіотропного лікування. Працівники підприємств громадського харчування, дитячих та лікувальних закладів виписуються із стаціонару після клінічного видужання, контрольної перевірки ректороманоскопічно і 3-х негативних бактеріологічних досліджень, проведених на 3-й, 4-й і 5-й дні після закінчення етіотропного лікування.
За перехворілими встановлюється спостереження диспансеру протягом 3—6 місяців, залежно від форми перенесеного захворювання з щомісячним лікарським оглядом і бактеріологічним обстеженням. За працівниками громадського харчування диспансерний нагляд триває 12 місяців.


Профілактика. Передусім треба своєчасно виявляти джерела дизентерії — хворих на гостру та хронічну її форми, знешкодження яких являє собою могутній засіб для ліквідації спалахів цієї хвороби.


Велике значення у справі виявлення джерел інфекції мають кабінети інфекційних захворювань. В їх обов’язок входить:

а) організація і контроль роботи дільничних лікарів, які обстежують хворих на коліти, ентерити, диспепсії та ін., щоб виявити стерті та атипові форми дизентерії та своєчасно провести необхідний комплекс протиепідемічних заходів;

б) організація і контроль роботи дільничних лікарів по обстеженню осіб, які перенесли вищезазначені захворювання, а також гостру дизентерію, щоб виявити серед таких осіб хворих на хронічні форми дизентерії; в) участь у проведенні спеціальних досліджень особам, які довго хворіють на хронічні шлунково-кишкові хвороби (ахілія, гіпоацидний гастрит), що могли виникнути як наслідок нерозпізнаної хронічної дизентерії,

г) обстеження працівників водопостачання, харчових підприємств,, дитячих та лікувальних закладів, а також інших осіб з оточення хворих на дизентерію при наявності у них клінічних або епідеміологічних показань;

д) обстеження носіїв дизентерійних мікробів та їх санація (краще в стаціонарних умовах); е) керівництво профілактичною роботою лікарів з метою виявлення джерел і факторів передавання інфекції шляхом ретельного опиту хворих, виклик для обстеження в разі потреби членів родини та інших осіб (відповідні матеріали обстеження повинні бути негайно передані епідеміологу).


Кабінети інфекційних хвороб створюють своєрідні районні центри по виявленню дизентерії. Наприклад, у Москві протягом року такі кабінети виявили дизентерію серед хворих на різні коліти (у 21,6% випадків), гострий гастроентерит (біля 9%), хронічні шлункові захворювання (понад 60%) і серед здорових осіб, яких було обстежено згідно з епідеміологічними показаннями (0,5%). Крім того, було встановлено, що серед так званих бацилоносіїв понад 80% осіб хворіли хронічною дизентерією.


Щоб запобігти перехресній інфекції, хворих на дизентерію потрібно госпіталізувати окремо в залежності від виду збудників, а також окремо від тих осіб, в яких збудник ще не виявлений.


Для дітей, хворих на хронічну дизентерію, потрібно створити спеціальні ясла і дитячі садки санаторного типу. При загостреннях хвороби таких дітей негайно треба переводити до лікарні.


За всіма перехворілими встановлюється амбулаторний нагляд: протягом 2 місяців раз на 20 днів проводять бактеріологічне дослідження випорожнень, а після цього терміну — раз на 3—4 місяці протягом року.


Особливо ретельно слід обстежувати реконвалесцентів, які працюють на водопровідних спорудах, у харчовій промисловості та торговельній мережі. Таких осіб не треба допускати до роботи протягом двох тижнів після виписки з лікарні. В цей період вони повинні знаходитись під медичним наглядом, і їм необхідно проводити повторно бактеріологічні дослідження фекалій та ректороманоскопію. Якщо протягом цього періоду в когось з них хоч один раз будуть виявлені палички дизентерії, прояви кишкових розладів або патологічні зміни при ендоскопії кишечника, то таких осіб слід не допускати до роботи на перелічених об’єктах ще протягом місяця,

Після допуску до роботи треба протягом року щомісячно обстежувати їх бактеріологічна.


Заходи по перериванню шляхів поширення дизентерії в основному подібні до тих, які застосовуються при інших кишкових інфекціях. Серед них велику роль відіграють оздоровлення зовнішнього оточення, збирання, асенізація і знешкодження сміття та нечистот, боротьба з мухами. Важливою ланкою тут є забезпечення гігієни водопостачання, санітарного стану об’єктів громадського харчування: їдалень, кухонь, продовольчих магазинів та ларків. Треба домагатись обмеження вуличної торгівлі харчовими продуктами в не розфасованому вигляді, слід додержувати нормативів при заготівлі, розливанні і перевезенні молока та молочних виробів. Необхідно повсякденно прищеплювати населенню гігієнічні звички, тут велику роль відіграє санітарно виховна робота.


Специфічна профілактика дизентерії на сучасному етапі медичних знань відіграє лише допоміжну роль у загальному комплексі профілактичних та протиепідемічних заходів.

Вхід на сайт

Реклама

Пошук

Попередження
При будь-якому використанні матеріалів сайту - посилання на www.infection.ucoz.org обов'язково.

Збережи для інших

103
Швидка медична допомога

Микробиология
Микробиология

Copyright MyCorp © 2018uCoz