Інфекційні хвороби Середа, 20.06.2018, 18:32
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту

Статистика

Реклама

Ще М. К. Розенберг висловив думку про те, що догляд за хворими на черевний тиф складає 9/10 лікування. Це положення не втратило свого значення і в наш час, незважаючи на те, що зараз ми маємо могутні засоби етіотропного лікування.


Треба забезпечити хворому цілковитий спокій. Хворий повинен лежати весь час у ліжку. Сідати йому дозволяється, на 6—7-й день після встановлення нормальної температури, а на 9—10-й день сидіти в ліжку зі спущеними до підлоги ногами і лише на 11—12-й день ходити по палаті. Ліжко хворого повинно бути зручним, простирадло без згорток, кришок їжі і т. д. Необхідно забезпечити гігієну шкіри (обмивання або вологе обтирання її), ретельно оглядати місця, де можуть утворюватись пролежні (крижі, вертели, п’яти, лопатки), і протирати їх водою із спиртом; ще краще заздалегідь підкласти хворому під крижі гумовий круг. При затримці випорожнення треба ставити клізми. Щоб запобігти гіпостазові в легенях, а також пролежням, слід частіше перевертати хворого з одного боку на другий. Треба старанно доглядати ротову порожнину: полоскати або робити вологі обтирання її, чистити зуби, змазувати сухі губи розведеним гліцерином наполовину з м’ятними каплями, змочувати сухий язик. Таким чином вдається запобігти виникненню паротитів.


Черевний тиф — досить тривале гарячкове захворювання, при якому виникає посилений розпад білка та інших важливих складових речовин тканини. Захворювання, отже, веде до виснаження організму хворого. Тому правильно поставлене харчування є одним з головних моментів раціонального лікування хворого. Колись черевнотифозним хворим призначали сувору охоронну дієту. Але тривале недоїдання вело до зниження опірності організму. При достатньому ж харчуванні перебіг захворювання більш сприятливий, токсичні явища незначні, ускладнення трапляються рідше.


При формах черевного тифу середньої тяжкості протягом першої половини хвороби слід призначати повноцінне за складом і достатнє за калоражем харчування. Хворий повинен одержувати щодня до 2500—3000 ккал; білка — до 2 г на 1 кг ваги хворого (100—120 г), жирів 120—150 г, вуглеводів 250—400 г. У цьому періоді захворювання, беручи до уваги пригнічення секреції основних травних залоз, а також морфологічні зміни у слизовій оболонці тонкого кишечника, хворим треба давати рідку та протерту їжу. При цьому не слід додержувати якогось шаблону, потрібно рахуватися із смаком і бажанням хворого. їжу слід призначати у вигляді протертих супів, рибної юшки, різних каш, крім пшоняної, картопляного або овочевого пюре, рідко зварених яєць або омлету, м’яса або риби, кефіру, вершків, молока (200—300 мл), цукру, меду, сухарів (50—100 г). Останні треба давати з метою посилення виділення слини (як засіб запобігання паротитам, стоматитам). Не слід призначати їжу, яка спричинятиме утворення газів (горох, квасоля, капуста). Жири краще давати у вигляді вершків або коров’ячого масла. Хворий повинен одержувати не менше 1,5—2 л рідини на добу. Коли мине гарячка, доцільно призначити хліб, парові котлети. Треба дбати про те, щоб хворий одержував достатню кількість вітамінів, особливо А, В та С. Хворого слід годувати 5 разів на день.


При появі проносів необхідно зменшити загальне харчове навантаження: обмежити кількість вуглеводів до 200 2, жирів — до З0 г, білків — до 80 г на добу; молока не призначати зовсім або розводити наполовину з Aq. Саlcis (не більш як 200 мл суміші) чи заміняти кефіром.


При виникненні кишкової кровотечі хворому перші 15—24 години дають тільки 1/2 склянки холодного молока наполовину з Aq. Саlcis (чайними ложками) або 50 г морозива, киселю чи желе. З другого дня кількість цих страв збільшується вдвічі. На 3-й день додають трохи каші, яєчного жовтка, масла, сухарів. На 6-й день після виникнення кровотечі хворого переводять на звичайну «черевнотифозну» дієту. Коли є підозріння на загрозливу перфорацію, краще тимчасово не давати їсти, а годувати через клізму 5% розчином глюкози.


Медикаментозне лікування. Із засобів етіотропної терапії найбільше значення мають антибіотики групи хлорамфеніколу, а саме: левоміцетин.


О. Ф. Білібін радить призначати левоміцетин за такою схемою: по 0,5 г 4 рази на добу до 3—4-го дня нормальної температури; з 4—5-го дня нормальної температури дозування знижується — по 0,5 г 3 рази на добу; з 8—9-го по 10—11-й — по 0,25 г 4 рази на день. Лікування закінчується на12—14-й день нормальної температури. Всього на курс лікування йде від 18 до З0 г левоміцетину.


Дітям призначають лікування за тією ж схемою з розрахунку: для дітей до 4 років 0,01—0,02 г на 1 кг ваги дитини на один прийом; для дітей 5—6 років — по 0,2 г; 7 років — по 0,3 г, 8—14 років по 0,3—0,4 2 (також по 4 рази на добу).


Враховуючи синергідну дію левоміцетину, тетрацикліну та нітрофуранів, нами розроблено комбіновану схему лікування черевного тифу цими препаратами. Лікування проводиться в 2 цикли. Перший: левоміцетин 0,5 2, тетрациклін 0,25 2, фуразолідон 0,1 г — всі по 4 рази на день до 6-го дня нормальної температури. Далі припиняють лікування на 5—6 днів, після чого призначають ті ж препарати у вищевказаних дозах. Протягом перших трьох днів кожного циклу хворим призначають всередину адаптований полівалентний черевнотифозний бактеріофаг (З0—50 мл один раз ранком натщесерце). При такому лікуванні рецидиви спостерігаються рідко.


За останній час пропонують метод антигено-антибіотикотерапії черевного тифу. При цьому левоміцетин призначають по 0,5 г 5—6 разів на добу до 2-го дня нормальної температури і по 0,5 г 4 рази до 10-го дня. Одночасно хворим призначають ін’єкції черевнотифозних антигенних препаратів: спиртову черевнотифозну вакцину в зростаючих дозах від 0,25 до 0,75 — І мл з інтервалами 72— 96 годин, або очищений Vі-антиген по 800 мг 2 рази з 10—14-денними інтервалами (К. В. Бунін, П. Г. Старшинова). При другому методі лікування доцільно призначати також пентоксил 0,3 г тричі на день протягом 7—10 днів.


Певного терапевтичного ефекту досягають від переливання крові. Цим методом слід користуватись при затяжному перебігу хвороби, відсутності достатнього ефекту від лікування антибіотиками, а також у випадках виникнення кишкових кровотеч. Доцільно призначати переливання крові також при виникненні рецидивів хвороби. Замість крові можна застосовувати для трансфузій також плазму, при токсикозі — гемодез (нео-компенсан).


З метою десенсибілізації, крім доцільних для цієї мети трансфузій плазми та крові, користуються й іншими лікувальними засобами. За свідченням деяких авторів, токсичні явища при такому лікуванні набагато зменшуються. Добрий ефект може бути досягнутий від застосування таких препаратів: димедролу 0,05—0,1 г 1—2 рази на день; кортизону 25 мг 3—4 рази на день; адренокортикотропного гормона (АКТГ) 10 ОД 3—4 рази на добу; преднізону або преднізолону 5 мг 3—4 рази на добу. Ці препарати особливо показані, коли лікування антибіотиками неефективне. Проте кортизон, преднізон, преднізолон, АКТГ та інші подібні до них препарати пізніше 2 тижнів від початку хвороби слід рекомендувати обережно: вони можуть сприяти виникненню кишкових кровотеч і навіть перфорацій. Тривалість лікування кортикостероїдами 3—5 днів.


При явищах інтоксикації слід вводити глюкозу підшкірно (до 500—1000 мл 5% розчину), внутрішньовенно (20—60 мл 10% розчину 1—2 рази на добу) або внутрішньовенно крапельним шляхом (до 100—200 мл 10% розчину на добу).
При появі ознак розладу серцево-судинної діяльності слід призначати кофеїн, камфору, кордіамін, коразол, ефедрин у звичайному дозуванні; при виникіненіні колапсу — ефедрин і навіть адреналін, а також одночасно інші серцево-судинні ліки. Замість адреналіну доцільно призначати вазотон або симпатол.


Невеликі пневмонічні вогнища, що виникають при черевному тифі, звичайно не потребують додаткового лікування, якщо хворий приймає антибіотики (левоміцетин, особливо в комбінації з препаратами тетрациклінової групи). Але коли перебіг цих пневмоній затягується або пневмонічні вогнища поволі розсмоктуються, хворому доцільно додатково давати стрептоміцин чи еритроміцин.


Крім того, застосовують і інші звичайні при пневмоніях лікувальні заходи: банки, кисень (особливо в кисневих палатках), фізіотерапевтичні процедури, серцеві препарати, зокрема ін’єкції камфори та ін. Слід утримуватись від призначення сульфаніламідних препаратів, зважаючи на те, що часто при пневмоніях, які ускладнюють черевний тиф, зменшується кількість білокрівців.


При кишкових кровотечах хворому необхідно забезпечити абсолютний спокій. Негайно переливають 100—150 мл крові або еритроцитарної маси (краще крапельним методом), при великих профузних кровотечах — до 500 мл крові. Одночасно інтравенозно впорскують по 5—10 мл 10% розчину кальцію хлориду; дають вікасол по 0,03 г 3 рази на день, рутин. Можна переливати також плазму (150—200 мл), робити ін’єкції кінської сироватки (40—60 мл), фібриноген з епсілон-амінокапроновою кислотою та ін.


При перфораціях кишкових виразок потрібне негайне оперативне втручання. Перфоровані отвори у кишці зашивають. Якщо їх зашити неможливо, то доцільно застосувати тампонаду по Петрову, пластику у вигляді муфти із сальника або виведення кишки за Ешером. З метою запобігання перитоніту в черевну порожнину вводять пеніцилін, стрептоміцин, а всередину дають тераміцин, тетрациклін та ін.


Лікування ускладнень провадиться звичайними методами в залежності від характеру ускладнень.


Хворого можна виписати додому з лікарні при цілковитому клінічному видужанні, відсутності ознак, які б викликали побоювання щодо рецидивів, та не менш як при триразових негативних результатах дослідження фекалій і сечі, узятих через 5, 10 і 15 днів після закінчення лікування антибіотиками, та сечі — на 10 день. Якщо хворого не лікували антибіотиками, то його виписують із стаціонари не раніш як на 15-й день, після встановлення нормальної температури, а при лікуванні антибіотиками — не раніше ніж через 20—23 дні.


На кожного виписаного з лікарні складають облікову картку, яку надсилають до медичної установи за місцем проживання хворого. Виписаних періодично оглядають, за ними встановлюється диспансерне спостереження протягом 3 місяців з метою своєчасного виявлення можливих рецидивів та носійства. В перші 2 місяці, коли виникнення рецидивів найбільш імовірне, медичний огляд з вимірюванням температури проводиться раз на тиждень, в останній місяць — раз на 2 тижні. Коли у виписаного реконвалесцента підвищується температура, йому треба негайно посіяти кров на гемокультуру. Один раз на місяць слід робити бактеріологічне дослідження калу і сечі, а наприкінці 3-го місяця — дуоденального вмісту. Тепер у реконвалесцентів досліджують також сироваткову реакцією аглютинації з Vі-антигеном. Вважають, що позитивна реакція прогрітої сироватки з цим антигеном у розведенні 1 : 20 свідчить про можливість бактеріоносійства і таким особам треба зробити п’ятиразове бактеріологічне дослідження калу й сечі та одноразове — дуоденального вмісту на носійство. При негативних наслідках усіх досліджень диспансерне обстеження може бути припинено, але всі реконвалесценти повинні бути на обліку в санепідстанції протягом 2 років після перенесеного черевного тифу, 2 рази на рік їм проводять бактеріологічні дослідження калу і сечі.

 

Вхід на сайт

Реклама

Пошук

Попередження
При будь-якому використанні матеріалів сайту - посилання на www.infection.ucoz.org обов'язково.

Збережи для інших

103
Швидка медична допомога

Микробиология
Микробиология

Copyright MyCorp © 2018uCoz